 |
|
Весна надихає на подорожі і “виганяє” з дому найлінивіших. Не можу віднести себе до останніх, але найкращі мої поїздки були спонтанними, коли квитки розібрані, а їхати треба як ніколи. Розкажу про одну з таких подорожей, яка саме припала на весну. Можливо, вона надихне когось повторити її та допоможе краще дізнатися про сердце Буковини – Чернівці.
Як я вже зазначила, довго планувати було ніколи, квитків на потяг не було, тож ми вирішили ризикнути і взяли квитки на автобус із Києва. Прибував він до Чернівців о 8 ранку, а о 8 вечора ми повертались назад.
Отже, Чернівці. Центр найменшої області в нашій державі, який ще називають українським Парижем. Більшість туристів знають це місто через університет імені Юрія Федьковича (український Хогвардс), але ми знали ще кілька історій.
Порада для мандрівників: в інтернеті є дуже зручна карта Чернівців, на якій позначені основні пам’ятки, тож можете її роздрукувати і не мучити батарею мобільного. Місто маленьке, допомога гугл-карт вам не знадобиться.
Приїхавши зранку, ми вирішили спершу подивитися університет, доки менші черги, а вже потім думати про сніданок. На місці виявилось, що вхід на територію коштує 20 грн, можна йти самому або почекати, доки набереться група з гідом. Ми хотіли почекати, тим часом обійшовши територію навколо. Коли повернулись, група саме починала заходити.
Територія університету вражає чистотою і охайністю. Зелені дерева, квітуча сакура на вході доповнювали кольоровий дах корпусів. Дуже цікава центральна алея, всередині якої захована зрошувальна система, тож підійти до головного корпусу можна тільки з боків. Будівництвом керував чеський архітектор Йозеф Главка, автор ще однієї пам’ятки, про яку розкажу трохи згодом.
Будівництво навчального закладу тривало 18 років, точніше, спершу резиденції митрополитів Буковини і Далмації. Центральну частину відведено під парк, а літерою “П” розміщені три будівлі – Митрополитський та Семінарський корпуси, а також дім для приїжджих. Дах, за задумом архітектора, оздоблено візерунками буковинського орнаменту.
За головним корпусом знаходиться великий дендропарк з декоративними деревами і кущами, а на вході встановлений бюст Йозефа Главки.
Цікаві факти:
матеріали для будівництва резиденції вироблялись на спеціально створених каменоломнях та цегляних заводах. Готову цеглу перевіряли цеглина за цеглиною за розміром та звуком, та, за вимогою архітектора, не клали більше ста цеглин на день.
дренажна система та зелені насадження регулюють відтік зайвої вологи, що зберігає цегляні стіни від корозії.
Екскурсія наша почалася з гідом, тож ми одразу хотіли заплатити за неї. Однак усім сказали почекати, бо розрахунок планувався в кінці. Забігаючи наперед, скажемо, що зробити це так і не вдалося, бо ми загубили нашу групу, доки фотографувалися. Погулявши зовні, ми зайшли в корпус. Мармурова підлога, колони – виглядало захоплююче.
Після невеликої пригоди з зачиненими дверима ми знайшли іншу групу з екскурсією, вийшли на вулицю і пішли на задній двір (скоріше за все, наша група вже вийшла за територію, бо ми їх так і не знайшли), до дендропарку. Після галасливого Києва звідти не хотілось виходити, особливо розуміючи, скільки років цим величним деревам. Однак треба було рухатися далі, бо ми хотіли встигнути почути трубача на ратуші.
Біля ратуші ми були близько 11:30, а саме дійство починалося о 12:00. Буквально за 5 хвилин до початку площа перед ратушею заповнилася туристами (добре, що ми встигли сісти на центральну лавку) в очікуванні полудня. Раптом вежа ратуші під годинником відчинилася і вийшов трубач, який почав награвати відому в Чернівцях пісню “Марічка” на кожній із чотирьох сторін. Після 12 удару годинника люди аплодували та потроху почали розходитися, а ми зрозуміли, що вже обід, а ми досі без сніданку.
Поряд із ратушею знаходиться вулиця Ольги Кобилянської. Пішохідний відрізок дороги, який дещо нагадав мені Дерибасівську в Одесі. Тільки якщо на Дерибасівській постійна тиснява, то тут просторо і спокійно, можна гуляти чи відпочити на лавці під деревом. Для сніданку ми обрали ресторан “Панська гуральня”, який і рекомендуємо.
Коли ви заходите до ресторану, натикаєтесь на білосніжне лоббі з дзеркалами і хостес біля стійки, але потім двері відчиняються і перед вами постає звичайний паб :) Ціни в порівнянні з Києвом більш ніж демократичні. Ми не втримались і замовили дегустаційний сет із місцевого пива (5 сортів від світлого до темного у бокалах по 100 мл) аж за … 45 гривень. Інші ціни на тому ж рівні, тому не лякайтесь слова “ресторан” і йдіть туди.
Перекусивши, ми ще зайшли до сусіднього магазину, взяли цукерок ручної роботи та пішли шукати П’яну церкву. Саме так у Чернівцях називають Миколаївський собор. Ви точно бачили його на фотографіях: це небесно-блакитні куполи з похилими боковими барабанами. Похиленими так, що здається, ніби їх навмисно скручували під час будівництва.
Миколаївський собор побудований на зразок румунського монастиря у стилі неоромінеск. Цікаво, що будівництво церкви затягнулось аж на 12 років. Офіційною причиною вважається недостатнє фінансування, однак до неї вже додалась моторошна легенда. Кажуть, щоб прискорити завершення храму, у стінах заживо замурували молоду дівчину, а барабани вигнулись уже пізніше, ніби від болю. Саме з того часу собор називають П’яною церквою і ця пам’ятка є не менш популярною, ніж університет.
Далі ми пішли до ще одного творіння архітектора Йозефа Главки, а саме до Вірменської церкви (Церкви Святих апостолів Петра і Павла). Вона справді схожа за стилем на будівлю університету. Архітектор дуже вдало скомпонував романський, готичний та візантійський стилі монастирів Буковини із традиційними елементами вірменської культури.
Для будівництва церкви була використана глазурована цегла, інтер’єр прикрашений вітражами, а також видно керамічне облицювання. Храм відносно невеликий зовні, виглядає дуже акуратно, побудований у формі латинського хреста. Особливість цієї будівлі в тому, що в радянські часи її врятувала унікальна акустика. У 1986 році храм був переданий Чернівецькій філармонії, а в 1988 році там був встановлений орган. З 1992 році Вірменська церква є залом органної і камерної музики. На жаль, під час нашого візиту храм був зачинений і послухати орган не вдалось, може іншим разом.
Дорогою до Театральної площі ми ще зайшли до площі Турецької, щоб подивитись на однойменний колодязь. Детальну історію його ми не знали, але саме місце дуже приємне. Зі сходів відкривається панорама на околиці, тож ми посиділи трохи відпочили з красивим краєвидом.
Особливість Театральної площі, нашого останнього пункту на день, у тому, що вона “втоплена” донизу. Таке рішення архітектори прийняли через невеликі розміри території, щоб візуально збільшити простір та зробити акцент на одній визначеній будівлі.
По периметру площі розміщені історичні місця: колишній Єврейський народний дім, колишній Румунський народний дім, будівля Торгово-промислової палати (а нині корпус Буковинського медичного університету). Замикає прямокутник Чернівецький оперний театр імені Ольги Кобилянської – саме його хотіли виділити архітектори. Якщо гуляти Театральною площею і дивитися під ноги, можна побачити Алею зірок з іменами відомих діячів культури Буковини, яку відкрили у 2000 р.
Наш час у Чернівцях завершувався, тож ми ще раз перекусили. Не згадаю назву закладу, але точно його не раджу, тому що ціни київські, а “душі” нема. Знаходиться поряд із “Панською гуральнею” на вулиці Ольги Кобилянської.
Так і пройшов день, а ми “пройшли” його у Чернівцях. Звичайно, ніч в автобусі не дуже сприяла відпочинку, але побачене вартувало того, щоб поїхати. Стосовно цін на проживання не скажу, бо нам вистачило одного дня, тому раджу планувати подорож таким чином, щоб увечері їхати додому або ж до наступного міста.
Нагадуємо, що автором нашого блогу можете стати ви! Надсилайте нам свої історії та путівники містами на адресу bloggers@busfor.com. Автор опублікованої історії отримає 300 грн на подорожі з Busfor ;)
Рассказать друзьям
Подпишитесь на рассылку, чтобы первым получать интересные предложения, новости и скидки от BUSFOR
